Повернулися з небуття

Випробування Долі
Лікарі заборонили мені їхати в таку далечину і син просив залишитися вдома, але я їм відповіла: це мій обов'язок...

Із такими думками їхала Алла Овсіївна Буглак (Ігольнікова) у потязі "Київ – Бєлгород". Дехто зі знайомих попереджав не їхати до Росії зараз – коли на сході України триває неоголошена війна між двома державами, адже невідомо, як поставляться до киянки місцеві мешканці. Старенька перевела погляд на сина Олександра, який їхав поруч, і подумки сказала собі, що найгірше у своєму житті вона вже бачила. У пам'яті спливали події дитинства, які стали невід`ємною частиною величезного злочину проти людства - Голокосту…

Алла Овсіївна народилася в Києві в сім`ї робітника заводу "Транссигнал" – Ігольнікова Овсія Ароновича та його дружини Марциненко Марії Гаврилівни. Подружжя з маленькою Аллою і старшою донькою Любою мешкали в будинку № 85a на Повітрофлотському шосе в Залізничному районі. Аллі ще не виповнилося й 4-х років, коли в червні 1941р. батька призвали на мобілізаційний пункт. Почалася кривава й безжальна війна між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом.

Через кілька тижнів рядовий О.А. Ігольніков під час короткострокової відпустки заскочив додому й побачив, що маленькі доньки живуть самі. Сусіди розповіли, що їхня матір знаходиться в лікарні, де щойно народила третю дівчинку – Валентину. Дивлячись у яких умовах знаходяться його діти, Овсій Аронович переконав лікаря пологового будинку виписати дружину з немовлям. Марія Гаврилівна повернулася додому і все своє життя згадувала останні слова чоловіка: "Збережи наших трьох дівчаток. І нікуди не їдьте. Київ був і завжди залишиться нашим. Я повернуся не більше як за три місяці…" Ці слова мати та її доньки завжди згадували зі сльозами на очах, адже через три місяці захисники не повернулися додому, натомість прийшли "нові хазяї" – нацисти. У столиці почалося життя, у якому не було місця більшості місцевих мешканців, а у першу чергу, євреям та їхнім сім`ям... 778 днів окупації Києва Алла і дві її сестрички – єврейки – ховалися в підвалах свого будинку та в сараї, щоб не потрапити на очі служникам "нової влади". Кожен день здавався безкінечним і тягнувся наче рік. Сусіди розповідали Марії Гаврилівні про облави та розстріли в Бабиному Яру євреїв. На щастя, ніхто з них не викрив нацистам місце схованки дівчаток-єврейок.

Щоправда, був і такий випадок... Мати місяцями не дозволяла дітям виходити з підвалу, тому їхні обличчя стали схожі на воскові маски. Щоб хоч якось підтримувати здоров'я доньок, Марія Гаврилівна почала вночі виводити дівчаток на подвір'я подихати повітрям. Одного разу відійшла з ними від будинку на невеличку відстань, аж раптом зіткнулася з німецьким солдатом. У той же момент із сусіднього під'їзду вибіг поліцай і почав кричати: "Uda! Uda!", показуючи на дівчат. Справжнім шоком для матері була реакція німця, який вдарив поліцая і сказав: "Це – Мати йде із трьома доньками. Геть від них!" Усі роки історія цієї сутички між "своїм" і "чужим" передавалася в родині пошепки з вуст у вуста з додаванням слів – "і серед німців були люди, а не тільки звірі".

Навіть нині жахливо уявити, що пережили діти Ігольнікова Овсія Ароновича під час окупації. Їли вони так звані "балабушки", зроблені з мерзлої картоплі або шкарлупи, яку мати збирала на смітниках та кинутих городах. Аллу й маленьку Валю мати намагалася годувати хоч раз у день, а найстарша Люба часто й цього не отримувала, адже вона була дорослішою на кілька років.

Ще одним страшним випробуванням була відсутність інформації про батька. Після короткої зустрічі в липні 1941р. вони більше його не бачили, не відали чи живий він, чи загинув.

Доля змилувалася над родиною Ігольнікових і вони вижили. У кінці 1943-го на початку 1944-го р. до Києва повернулися бійці Червоної армії, проте серед них не було батька – Овсія Ароновича. Після фізичного й нервового перенапруження, пережитого в період окупації, мати потрапила до лікарні, а дітей забрали до дитячого будинку, що розташовувався на вул. Стадіонній у Києві. Після лікування жінка хотіла повернути доньок додому, проте директор притулку порадила: "Не забирай дітей. Тут вони хоч їсти можуть…"

Розшуки чоловіка також нічого не дали. З військкомату надійшов документ – сповіщення про загибель, згідно з яким "червоноармієць О.А. Ігольніков зник безвісти в липні 1941р." і більше жодних даних.

Через 50 років після закінчення війни Алла Овсіївна прочитала у Книзі Пам'яті м. Києва нову інформацію про свого батька. У короткому записі зазначалося, що Ігольніков Овсій Аронович загинув 6 лютого 1942р. З цього моменту жінка розпочала по-справжньому потужний пошук будь-яких відомостей про загибель та місце поховання рідної людини. З усіх інстанцій, куди зверталася Алла Овсіївна, надходила однакова відповідь – "Зник безвісти. Іншої інформації про Вашого батька не знайдено".

У 2015р. жінці порадили звернутися до науковців Меморіального комплексу "Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років". Після ретельного пошуку співробітники встановили, що Овсій Аронович воював у складі 93-го стрілецького полку 76-ї стрілецької дивізії. Під час бою 6 січня 1942р. біля с. Генералівка Бєлгородського району Курської (нині Бєлгородської) області – пропав безвісти. Така сама участь спіткала й інших 152 бійців цього полку. Також науковці з'ясували, що в післявоєнний час усі могили загиблих (відомих і невідомих) воїнів із с. Генералівка були перенесені до братської могили с. Розумне Бєлгородського району Бєлгородської області. Надавши доньці загиблого ці факти, науковці припустили, що, можливо, прах Ігольнікова Овсія Ароновича покоїться у вказаному похованні, адже ні в списках полонених або засуджених, ні серед живих прізвище Овсія Ароновича не значиться.

З цією інформацією і надією на розуміння Алла Овсіївна направила листа до адміністрації с. Розумне Бєлгородської області, а в середині травня вирішила поїхати особисто до місця, де загинув батько. Старенька жінка, яка пройшла крізь жахи окупації, злидні, безпритульність і голод, звернулася до можновладців з єдиним проханням – викарбувати ім'я батька на меморіальній плиті братського поховання воїнів, загиблих на цій землі. У відповідь на звернення представники адміністрації пообіцяли позитивне вирішення цього питання, однак… після погодження з вищим керівництвом. За давньою слов'янською традицією Алла Овсіївна привезла до Києва з Бєлгородської області, де загинув батько, жменьку землі і підсипала її на могилу матері. У такий спосіб, змогла заспокоїти та знов об'єднати рідні душі.

До музейників жінка повторно звернулася з теплими словами подяки: "Велике спасибі за проведену роботу. Нехай Ангели-охоронці зберігають Вас і вдень і вночі. Я дуже хочу, щоб для мене вже нарешті завершилася та війна... Але це станеться лише тоді, коли прізвище батька буде викарбоване на братській могилі…"