Повернулися з небуття

Дорожня карта киянина Никитюка
Як же то може бути – людина засвідчила своє перебування на Землі своїм народженням, працею, захистом свого народу до останнього свого подиху, а ось місця його героїчного вчинку немає!?
Десь лежить його тіло у чужій землиці. А чи така вона пухка, як в Україні?

У травневі дні 2015р. до музею, як завжди, надійшло чимало запитів про пошук загиблих. Здавалось би, минуло понад 70 років з дня перемоги, покоління переможців відійшло з життя, то ж кому потрібна інформація про бойові шляхи й місця загибелі рядових солдатів та офіцерів Червоної армії?

Досвід роботи музейників свідчить, що в першу чергу заявниками на пошук є діти війни. Нині вони досягли поважного віку й, стоячи на краю земного життя, відчувають обов’язок знайти могилу рідної людини та розповісти про нього своїм нащадкам. Як правило, такі заявники мають активну громадянську позицію, не лише добре обізнані з історією свого роду та країни, а й сформували власну оцінку подій, учасниками яких довелося стати їхнім рідним, а свідками їм самим.

Серед таких громадян киянка Тетяна Григорівна Кучер, яка розшукувала дядька – Василя Савовича Никитюка. Спираючись на його фронтові листи, спогади ветеранів та історичну літературу, жінка самотужки склала «Дорожньо-військову карту переміщення В.С. Никитюка з України до Ленінграда та по прибалтійській території», яка неабияк вразила науковців музею, оскільки оперувала даними від дня призову дядька до часу його останньої звістки.

Про те, що спонукало жінку до пошуків, вона розповіла у своєму листі: «Мій дід прожив довге та нелегке життя. Пережив Першу світову війну, всі революції, громадянську війну, нову економічну політику, голодомори, арешти і переслідування. У листопаді 1943р., повернувшись додому з лісу, куди разом із донькою був вигнаний окупантами на час боїв, він став на коліна та цілував ґанок рідного дому, подякував Богові за те, що оселя залишилася неушкодженою. Пройшло зовсім мало часу і представники виконкому, назвавши його – батька двох червоноармійців та вдівця, дружина якого загинула під час ворожого бомбардування, – німецьким приспішником, викинули його з дочкою з хати. Вони опинилися просто неба… Будучи глибоко віруючою людиною, дід ніколи не скаржився на долю, не нарікав, приймав життя таким, як воно є, і знаходив вихід із скрутних становищ, але зберіг чималий сімейний архів, щоб прийдешні покоління черпали правдиві відомості про своїх пращурів.

Частину архіву становлять фронтові листи дідового сина – мого дядька Василя Савовича Никитюка. Відбуваючи в захмарні світи, дід заповів не полишати пошуків місця поховання Василя і поїхати, як не на могилку, то принаймні в ту місцевість, де він загинув, і відвезти йому жменьку рідної земельки з Києва».

Василь Савович Никитюк народився 2 січня 1920р. у м. Києві. Був третім із п’яти дітей у родині. Закінчив десятирічну школу, працював лаборантом на заводі «Червоний гумовик». 17 листопада 1939р. Печерським РВК призваний на військову службу до лав Військово-Морського флоту. На початку 1940р. служив у с-щі Усть Луга та м. Курилово Кінгісеппського району Ленінградської області. Брав участь у радянсько-фінляндській війні. Став учасником військового радянського походу – «приєднання» до СРСР території Естонії. З червня 1940р. виконував завдання на естонських островах: Вульф, Піі-Саари, Готланд. На вересень 1940р. – червонофлотець 6-го батальйону морської піхоти Червонопрапорного Балтійського флоту. Після перших місяців німецько-радянської війни листи від воїна перестали надходити. Додому він не повернувся. Сповіщення про загибель родина не отримала.

«Сліди Василя розшукували дід, брати, сестра. Одного разу старшому братові Никодимові однополчанин брата з Грузії повідомив, що Василь загинув у бою під селом Закорново біля південного Ораніємбаума (зараз – м. Ломоносов) Ленінградської області. Він бачив його пораненим, стікаючим кров’ю. Коли це сталося, згадати не міг, десь наприкінці 1941р. або на початку 1942р. Офіційного підтвердження цієї інформації знайти не вдалося».

Науковці музею провели свій ретельний пошук інформації про долю В.С. Никитюка. Відповідь знайшлася у Персональній базі даних на загиблих та зниклих безвісти воїнів Києва, яка є складником музейного Документального фонду з обліку людських військових втрат України у Другій світовій війні та опублікована у музейному виданні «Київські адреси сповіщень про загибель: дослідження, документи, свідчення». Зазначений електронний ресурс містить текстові відомості про 89 802 загиблих воїнів-киян: тих, хто в Києві народився, проживав або призивався до лав Червоної армії військкоматами столиці в передвоєнний та воєнний час. На кожного полеглого зібрано відомості з різних джерел – оригінальних документів воєнного та післявоєнного часу, друкованих мартирологів, електронних баз даних тощо. Саме таке поєднання різноманітної інформації дало можливість співставити факти й отримати позитивний результат у встановленні часу загибелі та місця поховання розшукуваного червонофлотця.

Тож, за даними «Книги Пам’яті України – місто-герой Київ» та документами Центрального військово-морського архіву Російської Федерації, червонофлотець Василь Савович Никитюк – матрос 2-ї бригади морської піхоти Червонопрапорного Балтійського флоту, значиться загиблим 18 листопада 1941р., похований у с. Гостіліци Ломоносівського району Ленінградської області.

Саме в тій місцевості 7 вересня 1941р. війська 8-ї армії разом із 2-ю і 5-ю бригадами морської піхоти зупинили наступ гітлерівців на Ленінград. Пізніше тут був створений Оранієнбаумський плацдарм, на якому радянські війська впродовж чотирьох років чинили запеклий опір ворогу. Поблизу с. Гостіліци потужні удари ворога відбивала 2-га бригада морської піхоти разом із силами 125-ї стрілецької дивізії. Село неодноразово переходило з рук у руки. Морські піхотинці майже повністю полягли під час цих боїв.

У зверненні про пошук дядька Тетяна Григорівна не втрималась від бажання висловити своє ставлення до подій Другої світової війни та надати оцінку сучасним подіям на сході України. «Наші батьки під час щорічних зустрічей із своїми однополчанами на честь відзначення Дня Перемоги розповідали правду про війну. І ми, їхні діти, милувалися нагородами, слухали фронтові історії. Про них, рядових учасників війни, не написано статей, не знято кінострічок. Але у нас – свої герої, яких ми не маємо права зраджувати і забувати! Героям – слава!

А найбільше прикро за те, що наше покоління, звикши до миру, втратило пильність і не змогло розгледіти перші паростки зростаючої хвилі нової мілітаризації сусідньої держави. Не змогло, не зуміло зберегти завойований кров’ю наших дідів та батьків і подарований нам від щирого серця ними – МИР на землі! І сьогодні в тих містах і селах Донеччини та Луганщини, які в роки Другої світової війни звільняв мій другий дядько Никодим Никитюк та мій тато Микола Васильович Стокоз, знову йде війна... Скільки мільйонів людей полягло у тій битві за мир! Невже замало?! Чому людство не робить з того висновків?».