Повернулися з небуття

Незручна історія…
Із співбесіди зі свідками було встановлено, що бійці, загиблі 5 липня 1941р. під час аварії потяга, були поховані на залізничній станції. Перепоховання не проводилося, тому що на цьому місці побудовано буряковий пункт…

Цей запис, зроблений понад 40 років тому офіцером Чортківського військкомату на листі-розпорядженні з Тернопільського ОВК, шокував співробітників музею, які проводили пошук саме цієї могили, й викрив одну з проблем в обліку та благоустрої військових поховань бійців Другої світової війни.

Справа у тім, що Віце-президент Міжнародного інформаційно-аналітичного центру (FEBS) звернувся до науковців із запитом підтвердити або спростувати інформацію про поховання на території України десятьох загиблих воїнів, серед яких був і Володимир Юхимович Коляда. Досліджуючи всі наявні в музеї матеріали, а також інформацію з Інтернет-ресурсів, співробітники встановили, що червоноармієць Володимир Коляда загинув 5 липня 1941р. разом із двадцятьма своїми однополчанами – бійцями 1-ї бригади особливого корпусу залізничних військ Червоної армії під час катастрофи потяга біля залізничної ст. Гадинківці Гусятинського району Тернопільської області. Згідно з донесенням військової частини від 24 серпня 1941р., всі 21 воїн були поховані у братській могилі біля ст. Гадинківці. У документі також зазначалися точні координати місця поховання: «35–40 м на захід від будівлі станції і 7–10 м на південь від залізничної колії». Однак через 74 роки після зазначених подій на території Гусятинського району такої братської могили виявлено не було й у списках військових поховань вона не значилася...

Науковці ретельно шукали інформацію про це поховання. Переглядаючи кожен папірець, що зберігається у кореспонденціях військкоматів, ми знайшли кілька листів, які стосувалися долі зовсім іншого воїна – Олександра Пилиповича Свєчнікова. Для музейників ця кореспонденція виявилася важливою через те, що Олександр Пилипович був серед тих 21 бійця 1-ї бригади особливого корпусу залізничних військ, які загинули і були поховані на ст. Гадинківці.

На знайденому документі 1967р. була надрукована вказівка вищого обласного керівництва про внесення прізвища Олександра Пилиповича Свєчнікова до списків цієї братської могили «з метою увічнення пам’яті». Співробітник районного військкомату, який мусив терміново виконати розпорядження «зверху», з’ясував усі обставини загибелі й поховання військовослужбовців і написав олівцем (поруч з друкованим текстом): «на місці вказаної солдатської могили в повоєнний час був побудований Гадинківський буряковий пункт, а перепоховання загиблих не проводилося».

Імовірно, у 1967р. долею червоноармійця Олександра Свєчнікова наполегливо цікавилися його родичі й, щоб уникнути будь-яких неприємностей у цій справі, військком Тернопільського ОВК видав додаткове розпорядження: «Прізвище Свєчнікова О.П. внести у списки іншого військового поховання, розташованого поруч із залізничною станцією, у селі Копичинці Гусятинського району». На перший погляд така вказівка видавалася правильною, адже в післявоєнний період одиночні та окремо розташовані могили воїнів Червоної армії справді переносилися до спільних братських поховань найближчого великого населеного пункту. Проте зі ст. Гадинківці останки загиблих воїнів не були перепоховані…

Як наслідок, через десятки років по війні ім'я лише одного загиблого воїна викарбували на братській могилі, а прізвища решти, зокрема й В.Є. Коляди, дотепер ніде не увічнені.

Не вдаючись до моральних оцінок таким діям, співробітники музею звернулися до керівництва адміністрацій Тернопільської області та Гусятинського району, а також до військового комісара району із проханням розглянути це питання і, по можливості, увічнити прізвища всіх воїнів, загиблих на ст. Гадинківці Гусятинського району 5 липня 1941р. Військкомат оперативно адресував лист голові сільської ради з вимогою з'ясувати, чи увічнені зазначені воїни в селі, а якщо ні, то зробити це.

У відповідь очільник сільської ради повідомляв, що місцевий старожил дійсно підтвердив історію загибелі воїнів і навіть вказав місце їхнього поховання. Однак далі зазначалося, що «для підтвердження цього факту (поховання – Авт.) необхідно провести відповідні заходи відповідними службами, що не входить в компетенцію Гадинківської сільради». У листі Голова також уточнив, що «імена вищевказаних воїнів на території сільради не увічнені, тому що в бюджеті сільради коштів на це не передбачено».

Нинішнє заполітизоване ставлення до подій Другої світової війни, відсутність виваженої державної політики пам’яті, змушує «нагадувати» українським властям про загальнолюдські правила поховання загиблих. В усі часи місце спочинку людини огороджувалося ореолом недоторканності й шани. У будь-якій релігії осквернення могил вважається тяжким злочином. Більше того, невже ті хлопчики-бійці, чи звичайні чоловіки та сиві діди, які стали на захист своїх родин й землі у 1941р. і поклали на вівтар мирного життя власні долі й тіла, не гідні елементарної поваги й пам'яті?

Прикладом гуманного й гідного ставлення до полеглих на війні може стати поведінка сучасного населення Литви, яке здебільшого негативно ставиться до всього «радянського», проте вважає принизливим воювати із померлими червоноармійцями. Литовці так само, як і німці й поляки, продовжують доглядати братські й одиночні могили і своїх загиблих воїнів, і колишніх противників.

Байдуже ставлення до пам'яті, небажання помічати та усувати помилки, призводять до деградації нації, а згодом – ментальної амнезії народу. Відома мудрість застерігає: «Не кидай у Минуле камінь, інакше Майбутнє закидає тебе градом таких же каменів».

Питання увічнення прізвищ 21 бійця 1-ї бригади особливого корпусу залізничних військ Червоної армії, які загинули 5 липня 1941р. під час катастрофи потяга, залишається відкритим…