Повернулися з небуття

У світі людини у життя й смерті – конкретне людське обличчя…
Насилля … руйнує звиклий для людини досвід простору і часу, нищить мить як мікроодиницю виміру людського буття в світі. Куля пронизує не лише повітря, вона спотворює звикле для мене сприйняття дійсності … мій конкретний просторо-час, наповнюється загрозою, страхом, жорстокістю, болем, інколи кров’ю, інколи смертю…

Андрій Зелінський, військовий капелан, учасник АТО

Установлення долі воїна, який загинув під час Другої світової війни, ніколи не було пріоритетним завданням для радянської держави в різний час (по закінченні війни, під час так званих «відлиги» чи «перебудови»), як і збереження народу загалом ніколи не було вирішальним для будь-якого уряду. Установити долю всіх загиблих і зниклих безвісти Країна Рад ніколи не ставила за мету, оскільки б наявні дані про колосальні втрати СРСР у війні, підривали політичну систему держави, компрометували ії в очах світової спільноти. Тому, з одного боку, солдати й офіцери минулої війни були визнані героями, і в той же час, з мовчазної згоди суспільства, мільйони були поховані невідомими, в мороці забуття. Радянські люди змирилися із тим, що документи, пов’язані з війною, зберігалися під грифом «Таємно». У СРСР не було жодної установи в повоєнний час, яка б не мала документів, причетних до воєнних подій. Однак більшість із них була засекреченою й громадяни не мали доступу для користування ними. Найбільше цих документів, крім державних архівів, містили військкомати.

Нині, серед пострадянських країн, лише в Україні документи з обліку втрат військовослужбовців РСЧА 1939–1945рр. із всіх військкоматів акумульовані в одному місці – Національному музеї історії України у Другій світовій війні, сюди їх передали на довічне державне зберігання. Цей Документальний фонд з обліку військових втрат України у Другій світовій війні проходить наукову обробку. Він є найбільшою в країні базою для встановлення доль загиблих воїнів.

Чи потрібна така робота сьогодні суспільству? Відповідь на це питання дає кількість запитів, які щодня надходять до музею. За півріччя, що минуло, музей одержав понад 400 листів від мешканців України, Росії, Білорусі, Казахстану, Канади, Литви, Молдови та Німеччини з питань пошуку інформації та документів на загиблих та зниклих безвісти воїнів Другої світової війни. Пошук ведеться у музеї одночасно зі створенням Всеукраїнської електронної бази даних на загиблих та зниклих безвісти воїнів, під час якої відбувається наукове опрацювання фонду. Ця діяльність копітка, ретельна, вимагає відповідальності й терпіння, адже необхідно провести комплекс робіт, пов’язаних з розтекстуванням, прочитанням, перекладом на українську мову, звірянням даних документів з інформацією «Книг Пам’яті України» та узагальненого банку даних ОБД «Меморіал», перевіркою назв вітчизняних та закордонних населених пунктів, указаних у документах. Крім того, варто зважити на те, що документи фонду старі, з великою кількістю фактичних та граматичних помилок, здебільшого заповнені рукописом, часто – нерозбірливим. Потрібно неабияке терпіння, щоб вручну перебирати ці папери, «розшифровувати» їх і лише потім вносити в електронну базу даних. Це відповідальна робота, адже якщо буде допущена помилка, її вже ніхто не виправить, а це – доля вбитої на війні людини, якої немає на світі кілька десятків років.

Так, під час уведення до бази даних на лейтенанта Анатолія Семеновича Корененка – командира взводу танків Т-34 249-го танкового полку 34-ї армії, було з’ясовано, що він був мобілізований Тростянецьким РВК, почав воювати в червні 1941р. на Південному фронті, з 20 лютого 1943р. – на Північно-Західному фронті. Під час атаки в районі колгоспу Пенно Староруського району Ленінградської області (нині Новгородської обл. Російської Федерації ) 22 серпня 1943р. на передньому краї наступаючі частини зустрів щільний вогонь противника. У відповідь лейтенант Корененко завдав влучного удару по вогневих точках ворога, знищив 2 міномети, 1 кулемет противника. Своїми виваженими діями забезпечив просунення піхоти вперед. Коли його танк від прямого влучення загорівся, командир ужив усіх заходів для гасіння машини. У цьому бою відважний офіцер загинув, посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.

У документах про загибель воїна були допущені прикрі помилки: неоднаково були написані прізвище загиблого та ім’я дружини, якій вручався документ; Анатолій Семенович в одному документі значився «рядовим», а в другому – «лейтенантом»; вказувалися дві можливі дати смерті – «22 серпня 1943р.» й «22 серпня 1944р.». Крім того, у повідомленні про загибель, адресованому військовою частиною дружині, не вказувалося місця поховання, хоча в документі до Тростянецького райвійськкомату Вінницької області було зазначено: «похований на шосе за 1,5 км на північний схід від колгоспу Пенно Староруського району Ленінградської області». Чи отримала зрештою родина цю важливу інформацію, чи вклонилися родичі могилі батька, ми вже ніколи не дізнаємося. Прикро, боляче навіть сьогодні, на відстані більш ніж піввікової давнини. Анатолій Семенович Корененко – мужній офіцер, люблячий чоловік і батько (хочеться вірити в це), достойний гідного вшанування й пам’яті.

Говорити про утвердження високих загальнолюдських цінностей в державі можна лише тоді, коли ми будемо відстоювати кожну конкретну людину, її право на життя й на достойне вшанування після смерті. Пам’ятаємо про це в наш непростий час!