Повернулися з небуття

Брат за брата
…Даю чесне слово, що, якщо втретє потраплю на фронт, знищу за Павла сотню цих гадів…

Такі слова написав Борис Олексійович Алексєєв у квітні 1942р. в листі друзям, коли дізнався, що його старший брат Павло загинув. Проте сам воїн додому не повернувся, загинув, так і не дізнавшись, що брат залишився живим…

Майже через сім десятиліть після тих подій до науковців музею звернувся Олександр Костянтинович Алексєєв – племінник загиблого – із проханням розшукати відомості про дядька Бориса, який вважається зниклим безвісти.

У родині Олексія та Марії Алексєєвих виросли троє синів – Павло, Борис і Костянтин та дві доньки – Віра і Зоя. Сім'я мешкала в с. Рубіжне на Ворошиловградщині (нині Луганська область). Звідти, задовго до початку війни з Німеччиною, старші брати були призвані до лав Червоної армії. У червні 1941р. Павло повернувся додому, а Борис і далі служив у м. Самбір у прикордонних військах. За день до нападу Німеччини на СРСР Борис сфотографувався і 22 червня 1941р. надіслав світлину мамі, на звороті якої написав: "Це я після промови Молотова про початок війни".

Далі були оборонні бої, важкий відступ і поранення в ногу поблизу Вінниці. Після лікування – знову передова й нестерпний біль у недолікованій нозі. Сержанта Б.О. Алексєєва направили до 297-ї стрілецької дивізії 38-ї армії Південно-Західного фронту. Він брав участь у Київській оборонній операції, захищав м. Кременчук Полтавської області. У цій битві дістав нове поранення в спину, після якого прийшов до тями в шпиталі.

Щодня Борис надсилав листи-запити про пошук рідних і нарешті дізнався, що мати й молодший брат із сестрою встигли евакуюватися, вислизнувши буквально "з-під носа" ворога. Однак відомостей про старшого брата Павла, який на початку війни пішов на фронт, усе ще не було… Пройшовши пекло оборонних боїв, Борис розумів, що, напевно, брат загинув. Такої думки були й родичі та друзі родини, однак зізнатися матері у своїх здогадках Борис не наважувався. Усіляко намагаючись підтримати неньку, він писав: "Я не думаю, що Павло загинув, бувають різні випадки в житті, особливо у військовому…".

Незважаючи на важкі поранення, Борис знову рвався на фронт. Однак командування вирішило інакше. Воно направило бійця на навчання до 2-го Орджонікідзевського піхотного училища, після закінчення якого в липні 1942р. втретє потрапив на передову. Перед відправленням на фронт воїн писав: "Мамо, ти мені пишеш, що рада через те, що я досі в тилу. Однак мені, навпаки, тут не сидиться. Після того, як я двічі був на фронті, мені хочеться знов їхати туди, де рвуться снаряди, і бити підлого німця, допоки в моїх жилах тече кров. І не думай плакати! Я людина військова, і у мене лише така життєва мета".

Лейтенант Б.О. Алексєєв став командиром взводу 246-го окремого автотранспортного батальйону 62-ї армії Сталінградського фронту. Брав участь у переломних битвах Другої світової війни – Сталінградській і Курській. Воював так, як і обіцяв: "Буду бити ворога з розрахунку десятеро за одного нашого. Я повинен помститися… Я, Павло, й тисячі таких, як ми, просто боремося за щасливе життя всіх – і маленьких, і великих…".

У червні 1943р. від Бориса надійшла остання звістка. Далі – тиша. Через кілька місяців усю територію Ворошиловградської (Луганської) області визволили радянські війська. Сюди почали повертатися евакуйовані мешканці, серед них і родина Алексєєвих. Після Перемоги додому прийшов Павло, якого помилкового зарахували зниклим безвісти. Тепер уже він почав шукати брата. Відправляв запити до всіх інстанцій, однак відповідь скрізь була однаковою – "доля Бориса Олексійовича Алексєєва невідома". Братові вдалося лише, спираючись на фронтові листи Бориса, довести, що той воював на фронті. У 1946р. лейтенанта Б.О. Алексєєва офіційно визнали зниклим безвісти у вересні 1943р.

З роками пошук продовжили племінники загиблого офіцера. У 2014р. з допомогою науковців музею вдалося встановити, що загинув воїн неподалік від рідного дому – на Донбасі. Нині там знову війна, тому встановити місцезнаходження могили неможливо. Усвідомлюючи це, рідні лейтенанта Б.О. Алексєєва вирішили передати до музею фронтові листи офіцера й попросити науковців зберегти ці фронтові реліквії та продовжити пошук за кращих часів.