Повернулися з небуття

Відновити добре ім’я старшого брата
Мій старший брат Єгор не повернувся з війни. Серед односельців ширилися чутки, що брат потрапив у полон та перейшов на бік ворога. А мати розповідала, що одержала сповіщення про те, що він зник безвісти. Після війни для нашої родини настали важкі часи: житла не дали, хоча село було повністю спалене ворогом, навіть пенсії мати не отримувала, тому що казали – не має права. І лише через 70 років стало відомо, що Єгор, вірний військовій присязі, виявивши героїзм та мужність, загинув у бою…

З такими словами, сповненими відчаю та болю, а також проханням знайти місце поховання Єгора Федоровича Бикова звернувся по допомогу його молодший брат Петро, який нині мешкає в Мінську (Республіка Білорусь). Запитувач самостійно розшукав сповіщення про загибель Єгора, розміщене на сайті Об’єднаної електронної бази загиблих воїнів (www.obd-memorial.ru), і завдяки цьому дізнався, що старший брат загинув на території України і був похований біля х. Коротич Харківського району Харківської області. Однак на запитання, чи викарбуване прізвище гвардії молодшого сержанта Є.Ф. Бикова на меморіальній плиті поховання, відповіді від співробітників Харківського РВК не отримав.

Науковці музею з’ясували, що у списках військового захоронення в с. Коротич прізвища розшукуваного немає. Серед інших матеріалів Документального фонду про загиблих, що зберігаються в музеї, не було жодних документів про долю цього бійця, оскільки він призивався на фронт із території Білорусії і його родина мешкала саме там. Дослідження згадуваного вище сповіщення про загибель воїна також не гарантувало цілковитого підтвердження того, що Єгор Федорович нині покоїться в с. Коротич, позаяк у цьому документі зазначалося, що його поховали на висоті 200,0 на захід від х. Коротич.

Беручи до уваги цей факт, потрібно було знайти донесення про безповоротні втрати військової частини, в якій служив Єгор Биков. Завдяки номеру польової пошти, вказаної у похоронці, та спеціальних довідників музеологи встановили, що гвардії молодший сержант Биков воював у складі 55-го гвардійського танкового полку 12-ї гвардійської механізованої бригади. Однак збентежилися, коли дізналися, що в документі про втрати 12-ї гвардійської механізованої бригади прізвища Єгора Федоровича не було…

Наукові співробітники музею ретельно опрацювали кожен запис у донесенні про безповоротні втрати бійців бригади. У результаті опрацьованого масиву з’ясували, що в документі була допущена помилка, зокрема прізвище розшукуваного бійця записали як «Баков» замість «Биков». Отож науковці вже точно встановили конкретне місце поховання полеглого воїна, а також прізвища його однополчан, захоронених разом із ним в одній братській могилі.

Черговим кроком стало зіставлення імен військовослужбовців, які загинули в одному бою з Єгором Федоровичем, з тими, що викарбувані на меморіальній плиті братської могили в с. Коротич. Замість десятків прізвищ, які мали бути вписані на пам’ятнику поховання, виявилися лише два (гвардії капітан Дмитро Платонович Палкін та гвардії лейтенант Григорій Микитович Кузьменок). Однак саме ці прізвища, а також свідчення того, що в могилі покояться «невідомі» воїни, стали підставою для ствердження, що після війни прах гвардії молодшого сержанта Єгора Федоровича Бикова був перенесений до братської могили в найближчий населений пункт – с. Коротич. Та через нез’ясовані обставини його прізвище не занесли в загальні списки поховання.

Співробітники музею надали вичерпну інформацію про результат пошуку братові загиблого – Петру Федоровичу, єдиному з родичів, хто дожив до встановлення істини про долю військовослужбовця Єгора Бикова. Музеологи також повідомили, що на підставі цієї науково-дослідницької роботи прізвище гвардії молодшого сержанта Є.Ф. Бикова внесено до Об’єднаної бази військових поховань України, яка формується в Меморіальному комплексі.

Науковці так і не змогли дати відповіді на найболючіші питання заявника: «Хто винуватий у тім, що замість похоронки з інформацією про дату смерті й місце поховання брата сім`я отримала «відписку» і ганьбу? Як тепер мені, інваліду-візочнику, доторкнутися до української земельки, яка прийняла його на вічний спокій? Проте головним у цій історії є те, що прохання Петра Федоровича: «Благаю, заради Всевишнього, відновіть його добре ім’я!» науковці виконали з гідністю.