Повернулися з небуття

Святий куточок на землі України…
Перечитавши листи прадіда з фронту до родини … у мене з’явилося чітке переконання того, що, не дивлячись на несприятливі обставини, необхідно відвідати його могилу, вшанувати пам'ять й виголосити необхідні молитви…

«Улітку 1994р. майже через 50 років по закінченню Другої світової війни до моєї бабусі надійшло повідомлення про те, що її батько, Вільданов Ізмаїл Закірович, загинув 25 липня 1944р. у бою біля станції Давидів Львівської області України. Останній лист із фронту він написав, як з’ясувалося потім, напередодні своєї загибелі». Так розпочинався лист від Ільшата Ірнасовича Халікова, який надійшов до музею з Республіки Татарстан. Це було спілкування у листах. На жаль, ми часто не бачимо обличчя своїх дописувачів, їхніх очей, але кожного разу дізнаємося маленьку історію конкретної родини, за якою стоїть велика й складна історія країни.

«У зв’язку з відсутністю даних про причини зникнення й підозрою в зраді (добровільною здачею у полон) прадіда, як і багатьох інших пропалих безвісти радянських воїнів, зарахували до «ворогів народу». Родина моєї бабусі, яка втратила годувальника, на довгі роки була позбавлена всіх соціальних пільг. Рік тому мною був розпочатий пошук місця поховання прадіда. Як з’ясувалося, місце загибелі радянських воїнів рідко співпадало з місцем їхнього захоронення. І знайшовши в обліковій картці прадіда дані лише про місце загибелі, прийняв рішення надіслати запити до всіх відомств, які могли б допомогти у пошуках його могили», – писав далі запитувач.

З родинної історії Вільданових ми дізналися, що Ізмаїл Закірович народився в 1911р. у с. Великі Тигани Полянської волості Спаського уїзду Казанської губернії, нині Олексіївського району Республіки Татарстан. До призову в армію жив зі своєю родиною і сестрою в Казані, працював на хімічному заводі. Був одружений із Зайтуною Шайхразівною Саймановою, мав доньку – Санію. Був призваний на фронт у лютому 1943р. Свердловським РВК м. Казані, воював у складі 183-ї стрілецької дивізії. Збереглися всі листи прадіда до дружини, він писав, що був навідником гармати. Останній лист надійшов у липні 1944р. Згідно з донесенням №53430 від 17 серпня 1944р. про безповоротні втрати 183-ї стрілецької дивізії, молодший сержант Ізмаїл Закірович Вільданов загинув у бою 25 липня 1944р. Йому було 33 роки. Згідно з бойовим шляхом дивізії, воїн загинув під час проведення Львівсько-Сандомирської стратегічної наступальної операції (13 липня – 29 серпня 1944р.). Похований у братській могилі на східній околиці с. Давидів Львівського району Львівської області.

Науковці музею встановили, що після війни військові поховання з навколишньої території с. Давидів були перенесені до братської могили м. Винники Львівської області, яке нині підпорядковане Личаківському району м. Львова. Було з’ясовано, що в списках військових поховань Львівської області прізвище Вільданова І.З. відсутнє. Однак серед воїнів, похованих у м. Винники Львівської області, значаться однополчани розшукуваного, які, згідно з донесенням № 53430 від 17 серпня 1944р., загинули в той же день, що й Ізмаїл Закірович – 25 липня 1944р., і були спочатку поховані разом із ним у с. Давидів, зокрема: червоноармійці Олександр Олексійович Бойцов, Олександр Леонтійович Галич, Антон Фаустович Даниловський, Анатолій Іванович Косовський, Курмат (Хурмат) Мухамедзянов, Леонід Миколайович Предидкевич, Данило Якимович Сніжко.

Установлені факти дали можливість підтвердити Ільшату Ірнасовичу Халікову, що його прадід – молодший сержант Ізмаїл Закірович Вільданов – покоїться в братській могилі м. Винники серед 32 невідомих бійців. Утім, до офіційних списків прізвище воїна не було занесене, тому й не вибите на плитах братської могили.

Трапляються хвилини, коли під час пошуку ми добре усвідомлюємо, що робимо і для чого. Упродовж багатьох років встановлення місця упокою загиблих воїнів Другої світової війни – місія нашого колективу. На просьбу правнука воїна, що загинув у боях на українській землі, адміністрація музею звернулася до голови Винниківської міської ради з проханням викарбувати на плитах братського поховання міста прізвище І.З. Вільданова.

«Не дивлячись на гостроту відносин, що склалися між нашими країнами… для родини буде велике щастя, якщо у нас з’явиться свій святий куточок на землі України, куди ми могли б приїхати, щоб вшанувати пам'ять нашого предка, який не повернувся з війни». Цими словами закінчувався черговий лист нашого запитувача з далекого Татарстану.

Гуманне ставлення до загиблих ї померлих – показник цивілізованості держави. На цьому стоїмо!