Повернулися з небуття
«Чиїх батьків чиї ми діти?» – долі братів Троцьких

Нині все більше громадян України цікавляться своїми коренями, життям і долею предків. Свідченням цьому є листи, які надходять з різних регіонів нашої країни.

«Я, Саранчук Віталій Юрійович, громадянин України, прошу Вас, з метою встановлення історичної справедливості і вшанування пам’яті своїх пращурів, допомогти мені розшукати інформацію щодо проходження військової служби, обставин загибелі та місця поховання мого прадіда Тимофія Васильовича Троцького. На момент призову він мав трьох рідних братів», – так розпочинався лист-запит, який надійшов до музею з Дніпра.

Із великої родини Троцьких, які мешкали на Дніпропетровщині, воювали чотири брати: Петро Васильович, 1899 р.н., Олексій Васильович, 1903 р.н., Олександр Васильович, 1909 р.н. і Тимофій Васильович, 1914 р.н. Жоден із братів не повернувся з війни, залишивши дружин вдовами, дітей сиротами, але кожен із них пройшов свій шлях, випивши гірку чашу до дна.

Уже першого ж дня німецько-радянської війни було оголошено мобілізацію. 23 червня 1941р. на території 14 із 16 існуючих на той час військових округів, у тому числі трьох українських, – Київського, Харківського, Одеського – почався призов військовозобов’язаних чоловіків 1905 – 1918р.н. Тоді ж, у 1941р., були мобілізовані Олександр Васильович, 1909 р.н., та Тимофій Васильович, 1914 р.н.

Наймолодший із братів Троцьких – Тимофій Васильович, якому було 27 років, призваний до лав Червоної армії напередодні війни, у травні 1941р. У документах Криничанського РВК, переданих до музею, зберігається Іменний список безповоротних втрат військкомату 1947р. У списку зроблено запис: «зарахувати зниклим безвісти у серпні 1941р.» У наступній графі зазначено: «для сповіщення про загибель прийнято рішення вважати зниклим безвісти у грудні 1943р.».

Поняття «1941р.» увійшло в історію, як синонім трагедії неймовірних масштабів, розвалу фронтів і поразок кадрової армії. Стрімкий наступ ворога й трагічні оборонні бої унеможливлювали точне, якісне і своєчасне ведення персонального обліку загиблих. У результаті долі багатьох бійців залишилися невідомими. Взяття їх на облік проводилося після війни з метою впорядкування питання щодо виплати пенсій сім’ям загиблих бійців, що були призвані до лав Червоної армії, але подальша доля яких лишилася не з’ясованою. Установити бойовий шлях та місце загибелі «зниклого безвісти» практично неможливо, бо дата «зникнення» вказувалася умовно. Переважна кількість загиблих у 1941 – 1945рр. (68%), за дослідженнями українських науковців, припала саме на військовозобов’язаний контингент першої хвилі мобілізації та військових РСЧА, які на час вторгнення військ Вермахту на територію СРСР перебували на строковій службі.

Олександр Троцький, якому було 32 роки, воював у складі 71-го стрілецького полку 30-ї стрілецької дивізії 9-ї армії. У серпні 1941р. 30-та стрілецька дивізія була передана до складу Приморської армії, яка обороняла м. Одесу. Проте ще до з’єднання із силами армії дивізія була відрізана противником і змушена була відійти до Південного Бугу, де потрапила в оточення. У жахливій ситуації перших місяців війни з’явився надзвичайно жорстокий наказ № 270 від 16 серпня 1941р., у якому вся відповідальність за катастрофічні поразки Червоної армії покладалася на бійців і командирів, вони пояснювалися виключно їхнім боягузтвом та зловмисним дезертирством. Цей наказ не публікувався до 1988р., але був відомий кожному військовослужбовцю. Він став відправною точкою для ескалації дисциплінарних санкцій, спрямованих на покарання тих, хто погано воював. У вересні 1941р. військовим трибуналом 9-ї армії до вищої міри покарання та до роботи у виправно-трудових таборах були засуджені 192 військовослужбовці цього військового підрозділу. Серед засуджених до вищої міри покарання був Олександр Троцький.

Після запеклих боїв до кінця жовтня 1941р. нацистському агресорові вдалося загарбати всю територію Дніпропетровської області. Визволення Дніпропетровської області пов’язано з великим літним наступом Червоної армії в 1943р. та з історичною битвою за Дніпро. 8 вересня 1943р. з’єднання Південно-Західного і Степового (з 20 жовтня – 3-го та 2-го Українських) фронтів у ході Донбаської наступальної операції розпочали бої на території області. 18 вересня були визволені Павлоград і Юр’ївка, 21 – Перещепине і Синельникове, 22 – Новомосковськ, 27 – Нижньодніпровськ. 25 жовтня ворога вигнали з Дніпропетровська і Дніпродзержинська. Завершилося визволення території області в березні 1944р.

40-річний Олексій Васильович і 44-річний старший брат Петро Васильович були призвані до лав Червоної армії восени 1943р. Зовсім мало часу відвела їм доля на фронті. Червоноармієць Олексій Троцький у складі 195-ї стрілецької дивізії 6-го гвардійського стрілецького корпусу брав участь у проведенні Нікопольсько-Криворізької наступальної операції (30.01 –24.02.1944р.). 19 лютого 1944р. дивізія прорвала оборону противника і звільнила населені пункти Полтавці, Красіне, Новомар’янівське та Львів Криворізького району Дніпропетровської області. У цей же день Олексій Васильович загинув. Поховали воїна у щойно визволеному Новомар’янівському.

Найстарший брат – Петро Васильович – воював по сусідству у складі 41-го гвардійського стрілецького полку 14-ї гвардійської стрілецької дивізії, яка впродовж жовтня – грудня 1943р. вела бої на Криворізькому напрямі. 28 грудня 1943р. рядовий Петро Васильович Троцький загинув і був похований у с. Трепівка Знам’янського району на Кіровоградщині. Пізніше прах загиблих воїнів із с.Трепівки перенесли до братської могили у с. Зелений Гай Знам’янського району Кіровоградської області.

Чотирьох загиблих братів Троцьких люблять і пам’ятають їхні діти, онуки, правнуки. Недарма кажуть, що народ зберігає свою національну ідентичність до того часу, доки зберігає могили і вклоняється пам’яті своїх предків.

2017 Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс. Всі права захищено. Копіювання та використання зображень або текстів ресурсу без попередньої письмової згоди власника заборонено.